Ольга медикиня 2-ї Галицької бригади Національної гвардії України. На фронті її знають під позивним «Бембі», так її у дитинстві називала мама, ніжно порівнюючи з оленям. В армію її не кликали вона прийшла сама, з власної волі, бо мала велике бажання бути корисною.

14 лютого 2022 року вона зібрала речі, документи і сина. Спочатку евакуація дитини до Львова. Потім одне з найважчих рішень у житті: добровільно мобілізуватись.

«У частину я прийшла в рожевому спортивному костюмі, з дуже далеким уявленням про військову службу. Пам’ятаю перший погляд комбата — я його дуже боялась. Але з часом довела, що здатна бути частиною цього підрозділу», — згадує Ольга.

У червні 2024 року вона вперше вирушила в зону бойових дій. Це стало справжнім випробуванням, але часу на роздуми не було пораненим потрібна була допомога.

«Я боялася не за себе, а за те, що можу не впоратись. Я маленька — як я витягну наших здоровенних хлопців? Але як тільки почалася робота, страх зник», — розповідає вона.

Ольга працювала на стабілізаційному пункті, евакуювала поранених, допомагала в медроті. Робота на межі фізичних і психологічних можливостей. Окрема сторінка її історії це водій еваку. Молодий хлопець боявся навіть вигляду крові.

«Кажу йому: “Ходи сюди”, а він: “Боюсь”. А я — “Доведеться!”. А під кінець ротації вже сам вдягав рукавички і казав: “Шеф, керуй”», — сміється Ольга.

Одного разу медичну бригаду накрив авіаудар російський літак скинув дві бомби. Від другого вибуху Ольгу оглушило, вона втратила орієнтацію, але першою думкою було: «Чи живі всі інші?» Перевірила побратимів і лише тоді дозволила собі на хвильку зупинитись. Від евакуації відмовилась залишилась з підрозділом.

«Я повернулась зі сходу з новими зморшками, кількома сивими пасмами і наслідками вибухової травми. Руки, ноги цілі — ніби все добре. Але є безсоння, біль, шум у голові. Це залишиться надовго», — ділиться жінка.

Тепер вона навчає інших та передає знання і досвід, щоб рятувати ще більше життів. Каже, головне не втрачати сили та берегти себе.

«Я хочу, щоб ті, хто їдуть на фронт, мали шанс повернутися живими і здоровими. І мали сили жити далі», — говорить вона.

Ольга виховує сина першокласника, який пишається своєю мамою. По місту її впізнають врятовані бійці. А коли стає зовсім важко, вона згадує лютий 2022 року: холод, присягу, людей. І себе ще розгублену, але повну надії та рішучості служити і не зрадити.