Історія травматолога, який змінив науковий інститут на службу в артбригаді та доводить, що фах лікаря сьогодні – це не лише операційна, але й вміння приймати блискавичні рішення під обстрілами.
Отримання звання “Заслужений лікар України” перетворилося для Євгенія на справжній “квест” посеред бойових буднів. Почалося все з робочих уточнень від відділу кадрів Інституту патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка, де він працює позаштатним науковим співробітником. А продовжилась історія терміновим викликом до столиці, куди він прибув одразу із зони бойових дій. І хоч вручення звання перенесли, вже за кілька днів, поєднуючи поїздку за авто для бригади, Євгеній знову опинився в Києві, аби отримати державну нагороду.
Насправді ж за цим поспіхом і армійським побутом криється набагато глибша історія людини, яка свідомо змінила аспірантські кабінети та операційну харківського науково-дослідного інституту на передову. Це розповідь про досвідченого травматолога, для якого звання “Заслужений лікар України” стало не лише відзнакою професійної праці, а й символом тієї нової реальності, у якій українські лікарі поєднують клінічний досвід, військову службу, управлінські рішення, евакуацію поранених і наукову роботу навіть під час війни.
В інтерв’ю з журналісткою Гал-інфо Євгеній розповів більше про те, як війна змінила військову медицину, як для нього наука стала “методом уникнення” від фронтового вигорання та чому вміння надати першу допомогу – це критична навичка сьогодення.
Євгенію, насамперед вітаю Вас із отриманням почесного звання “Заслужений лікар України”. Як Ваші відчуття від отримання нагороди?
Особливих змін внутрішньо не відчув, радше було легке здивування. Я вважаю, що є дуже багато спеціалістів, які більш достойні, ніж я. Не знаю, чому саме я, це не я проводив відбір. Та і якось для мене завжди “Заслужений лікар” – це такий поважний пан, який бачив “Крим, Рим і мідні труби” і вже ледь не інфаркт отримав біля операційного столу (сміється). А тут я такий: “Доброго дня, приїхали”.
Тому так, для мене це було несподівано і водночас дуже відповідально. Я сприймаю це звання не лише як особисту відзнаку, а як визнання роботи всієї військової медицини, моїх колег, бойових медиків, лікарів, евакуаційних екіпажів і всіх, хто щодня рятує життя. У медицині немає випадкових перемог – за кожним врятованим життям стоїть команда. Тому ця нагорода для мене передусім про відповідальність і про обов’язок працювати далі.
Розкажіть про Ваш бойовий шлях, як Ви вирішили прийти до війська?
До “повномасштабки” я був аспірантом ДУ Інститут патології хребта та суглобів ім. проф. М.І. Ситенка НАМНУ. Я дорослий і дитячий травматолог. У мене була своя наукова та лікарська діяльність. Жив я на той момент на Салтівці. Там я і зустрів початок “повномасштабки”.
У перші дні я був в інституті, допомагав з роз’їздами та евакуацією своїх пацієнтів, а після того, як вивіз дружину до її батьків на Франківщину, пішов добровільно на військову службу. Враховуючи те, що я науковець, мене не дуже хотіли брати, але вже на початку березня у 2022 році я був у складі 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. І з того часу я на службі.
Як рідні сприйняли Ваше рішення долучитися до війська?
Рідні хвилювалися, і це природно. Але вони знали мою позицію і розуміли, що для мене це було питанням обов’язку та честі. Їхня підтримка для мене дуже важлива, навіть коли рішення були складними. Крім того, мій науковий керівник, професор та ще двоє досвідчених колег, з якими я паралельно працював і які знали мій характер, просили мене не вриватися ні в яку “двіжуху”. Казали: “Заспокой свій характер, видихни, почекай, а тоді приймай рішення”. Я погодився, пообіцяв подумати (сміється).
Розкажіть про Вашу теперішню роботу як військового медика, які завдання зараз виконуєте та які обов’язки маєте?
Я начальник медичного пункту бригади, відповідаю за медичне забезпечення особового складу всіх окремих підрозділів бригади. Також допомагаю при необхідності бойовим підрозділам. Моя робота поєднує клінічну допомогу, організацію евакуації, медичне забезпечення підрозділів, управління персоналом, облік, звітність і координацію взаємодії з іншими ланками медичної евакуації.
З якими викликами найбільше зараз стикаєтеся у цій роботі?
Контроль неба. Ворожий контроль неба на евакуації. Це те, що нам пошкоджує техніку та ускладнює евакуацію, ускладнює, по суті, життя мого підрозділу. За останній період у нас дуже багато переміщень через те, що мій підрозділ попадав під вогневе ураження супротивника.
Більшість військових, із якими ми спілкувались раніше, згадували, що протягом останнього року вже триває така війна КАБів і дронів, що саме вони найбільш негативно впливають на ситуацію на фронті. Як вони впливають на Вашу роботу, чи змінили, наприклад, характер поранень серед військових?
Характер поранень в загальному не змінився, змінилась просто їхня кількість і важкість. Артилерія ж не веде прямого стрілкового бою, тобто кульових та мінних уражень у нас немає. У нас ураження в основному, які були, так і є: або внаслідок контрбатарейної стрільби, тобто пряме вогневе ураження артилерії по наших підрозділах, або внаслідок тих ж КАБів чи FPV. Просто їх стало більше.
Одна з найбільших проблем зараз – це справді постійна загроза з повітря. Дрони та авіаційні засоби ураження суттєво ускладнили евакуацію, пересування і роботу медичних підрозділів. Зона ризику стала значно ширшою, тому медики мають не лише надавати допомогу, а й постійно думати про безпеку особового складу, техніки, маршрутів і місць розгортання, контроль неба. Крім штатної зброї поширена практика мати при собі особисту помпову гладкоствольну зброю. Тому що боротися з дроном є тільки два способи: або від нього втекти, або його відстрілювати. І треба дивитись по ситуації, що краще.
Чи змінилася підготовка військового медика через загрозу дронів?
Так. Сьогодні військовий медик повинен мати не лише медичні навички, а й базові навички безпеки, орієнтування в обставинах довкола, роботи під загрозою ураження та самозахисту. На фронті кожен військовослужбовець, незалежно від посади, повинен мати базові навички самозахисту. Для медика це теж питання виживання і можливості продовжувати виконувати свою основну роботу – рятувати людей. Але умови, в яких це доводиться робити, стали набагато складнішими.
Якщо ж повернутись до медицини. Військові медики часто змушені поєднувати роботу і хірургів, і терапевтів, і навіть психологів. Як вдається одночасно працювати у різних напрямках?
Військовий медик часто поєднує кілька ролей: профільного лікаря, лікаря загальної практики, організатора евакуації, психолога і людини, яка має підтримати військовослужбовця у критичний момент. Поєднувати потрібно все. Мені це нескладно, бо я науковець. Вже під час служби в армії захистив дисертацію і здобув ступінь PhD з медицини та отримав другу вищу управлінську освіту. І зараз продовжую наукову діяльність і постійно тримаю свої медичні знання на свіжому рівні: купую нові книжки, не тільки по своїй спеціалізації, а і з загальним медичним матеріалом, вивчаю гострі та часті випадки.
На фронті військовий медик не може залишатися лише вузьким спеціалістом. Треба швидко орієнтуватися в травмі, терапевтичних станах, неврологічних скаргах, психологічному виснаженні, загостренні хронічних хвороб. В артилерії переважають проблеми, пов’язані з великим фізичним навантаженням: біль у спині, суглобах, перенапруження м’язів. Водночас значна частина військовослужбовців має серцево-судинні ризики, зокрема гіпертонічну хворобу. І коли до цього додаються стрес, недосипання, обстріли та постійна напруга, навіть відносно контрольовані раніше стани можуть швидко загострюватися.
Є ще морально-психологічне навантаження. Стрес, недосипання, обстріли, постійна напруга часто проявляються через тіло: біль у спині, головний біль, серцебиття, підвищення тиску, порушення сну. І цей біль реальний для людини. Вона вірить, що її болить, і я вірю, що її болить. І тоді завдання медика – не сказати “у тебе нічого немає”, а розібратися, що саме стоїть за скаргою. Тому на фронті медик часто мусить бути і лікарем загальної практики, і психологом.
Ви згадали про наукову роботу, як Вам вдається поєднувати науку і армію?
У кожної людини є свій ресурс. Дехто його береже, дехто його використовує не повністю. Війна дуже швидко вчить цінувати час і використовувати його максимально змістовно. Я зрозумів, що не хочу ставити професійний розвиток “на паузу”, навіть перебуваючи на службі. Тому намагаюся поєднувати військові обов’язки з науковою роботою настільки, наскільки це дозволяють обставини.
Наука для мене стала способом психологічного переключення і збереження внутрішньої рівноваги. Військова служба вимагає постійної концентрації, але наукова робота дозволяє структурувати думки, бачити перспективу і не втрачати зв’язок із професійним майбутнім. Я добровільно став до лав війська, бо вважав і вважаю це своїм громадянським і професійним обов’язком. Водночас моя базова ідентичність – лікар і науковець. Після перемоги я планую продовжити клінічну та наукову роботу, але досвід військової медицини назавжди залишиться частиною мого професійного шляху.
Коли Ви прийшли до війська, то які риси Вам, наприклад, довелось виховувати у собі, які є критичними для медика на фронті?
У мене ще до повномасштабного вторгнення був досвід, який частково підготував мене до військової медицини. З 2013 року, ще будучи студентом, я займався тактичною медициною і був інструктором з TCCC — Tactical Combat Casualty Care. Також мав сертифікацію з BLS та ITLS, тобто працював із цивільними протоколами надання невідкладної допомоги. Я навчав людей діяти в критичних ситуаціях, надавати першу допомогу, правильно оцінювати стан постраждалого і не втрачати час там, де кожна хвилина має значення.
Крім того, як лікар-травматолог я проходив інтернатуру і починав професійну роботу в центральній районній лікарні біля траси Київ–Одеса, де часто доводилося стикатися з тяжкими травмами після ДТП, відкритими ушкодженнями, політравмою, масивною кровотечею. Звичайно, це не тотожно бойовій травмі, але саме цей досвід дав мені розуміння роботи в умовах стресу, дефіциту часу й необхідності швидко ухвалювати рішення.
А от чого навчився – це цинкувати, контролювати небезпеку навколо. Крім того, що ти думаєш про медичну роботу, то ще й за безпеку свою і свого особового складу.
Враховуючи Ваш досвід як цивільного та військового медика, наскільки критичною зараз є необхідність, аби цивільні проходили тренінги та курси домедичної допомоги? Людям часто нагадають про їхню важливість, але все одно лише одиниці беруть у них участь.
Це критично необхідно для будь-якої країни, будь-якого соціуму, незалежно від того, чи є небезпека, чи немає, чи йде війна, чи ні, тому що ніхто не знає, коли, де з ним що трапиться. Людське життя безцінне! І дуже багато поганих випадків трапляється, зокрема вже і в реанімації у лікувальних закладах, через те, що вчасно на місці надзвичайної ситуації звичайні люди не надали першу допомогу.
Не випадково у світі розробили ці курси, як-от ITLS, BLS, аби навчати звичайних людей. Саме для цього на вокзалах, в аеропортах є ті самі дефібрилятори, щоб надати невідкладну допомогу до приїзду спеціалізованої медичної допомоги. У наших умовах це стає ще важливішим.
Якщо вважаєш, що ти, наприклад, за правим берегом Дніпра, то тобі нічого не загрожує, то насправді ми знаємо свою реальність. Прилетіти може куди завгодно, що завгодно і коли завгодно. І надавати допомогу потрібно буде тим, хто там є. І треба швидко рухати мізками, приймати рішення. А в таких випадках найстрашнішим є якраз прийняття рішення. Не так страшно почати щось робити, як наважитись на це. Люди часто ціпеніють не в процесі надання роботи, а перед тим, як почати щось робити. Є страх: “А що буде, якщо я зроблю щось не так?”. Якщо ти нічого не зробиш, тоді вже точно буде гірший варіант, ніж коли ти почнеш щось робити.
Умовний приклад: лежить людина після прильоту, уламок перебив стегнову артерію.
Якщо при масивній кровотечі не діяти, людина може загинути за лічені хвилини. Якщо ж поруч є хтось, хто здатен накласти турнікет, притиснути рану або хоча б правильно викликати допомогу, шанси на виживання суттєво зростають.
Але потрібно наважитись підійти до цієї людини і почати щось робити. А вона буде кричати, плакати, битися, рухатись, може бути неадекватна. Все одно потрібно брати і робити.
Розмовляла Марічка Твардовська
